Франко у Тухольщині
Життя та діяльність Івана Франка не просто перетиналися із Тухольщиною — цей край став для нього справжнім «місцем сили», науковою лабораторією та джерелом національного епосу. Ще з гімназійних та студентських років Франко обходив цей регіон пішки. Для нього це не були просто прогулянки. У 1880–1882 роках він детально вивчив Тухольщину, що згодом дозволило йому з неймовірною точністю описувати ландшафти у своїх творах. Тухольщина подарувала Франкові сюжет, який став візитівкою української історичної прози. Село Тухля у повісті — це не лише декорація Франко був одним із перших, хто зрозумів, що культура бойків Тухольщини — це неоцінений скарб, який потребує фіксації. Досліджуючи село Лавочне він разом із колегами (Ф. Вовком, З. Кузелею) збирав фольклор, робив антропологічні виміри та описував побут, який до того залишався «невидимим» для великої науки. Перебування Франка у горах не обмежувалося паперами. Він був близьким до народу. У селі Головецько він гостював у родини Набитовичів, де разом із селянами святкував Йордан, записував щедрівки та ділився книгами. Місцеві перекази й досі зберігають пам'ять про «Каменяра», який сидів за простим селянським столом та вболівав за долю кожного господаря.
Тухольщина — це історико-етнографічний мікрорегіон в Українських Карпатах (південна частина Стрийського району Львівської області), що охоплює басейни річок Опір та найбільшої притоки р. Орява (з селами Корстів, Козьова, Орявчик, Орява та Погар), другою притокою є річка Головчанка з селами(Тухолька, Плав’є, Хітар, Кальне, Риків, Головецько, Пшонець та Грабовець) , притока р.Славка (селами Волосянка, Ялинкувате та Хащоване), р. Рожанка (з селами Нижня та Верхня Рожанка), річка Сигла (с. Либохора), а вждовж річки Опір розкинулося м. Сколе, Святослав, Гребенів, Тухля, Славське, Тернавка, Лавочне та Опорець). Визначення можна взяти з дослідження польського історика Фредеріка Папее «Сколе і Тухольщина»[1]
І.Франко був співорганізатором багатьох студентських мандрівок. Він мандрував гірськими верхами та селами Бойківщини. Іван Франко ще в ранньому дитинстві, a пізніше учнем Дрогобицької гімназії i студентом Львівського університету здійснив низку краєзнавчо-пізнавальних мандрівок Передкарпаттям. Ще гімназистом юний І.Франко разом з однокласниками і учителем І.Верхратським побував в Уричі. За період 1880-1882 pp. І.Франко пішки сходив Сколівщину.
Влітку 1884 року І.Франко разом з групою львівських студентів здійснив мандрівку по Підкарпаттю та Гуцульщині. Маршрут починався з Дрогобича, проходив через Трускавець, Борислав, а далі територією сучасного національного парку “Сколівські Бескиди" через Східницю на Урич, Підгородці, Крушельницю, потім через Корчин та Верхнє Синьовидне до Бубнище. Ця мандрівка набула значення широко запланованої національно-просвітницької й політичної акції. У програму входило не тільки знайомство з історичними пам’ятками, життям народу, а й виступи з доповідями на актуальні теми тогочасного житія, концертами, дискусіями тощо. Мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української студентської молоді. Іван Франко був співорганізатором шести мандрівок студентської молоді Галичиною й Українськими Карпатами впродовж 1883-1888рр.
Франко і Тухля
Свою історичну повість «Захар Беркут» Франко написав у 1882 році, коли за плечима уже був філософський факультет Львівського університету, переклади Софокла й Евріпіда, дві наукові праці з економіки, фольклорне дослідження «Про Борислав», перші вірші, редакторська робота у журналі «Друг», зміна москвофільської орієнтації на більш радикальну українофільську, два ув’язнення австро-угорською владою за «соціалістичну пропаганду». Крім того, саме у той час романтичний стиль письма поступово змінювався на реалізм.
На початку 1882 року у листі до свого приятеля Івана Білея Іван Франко ділився своїми творчими планами: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». Невідомо, чи перейшов би Іван Якович від слів до діл, якби не… конкурс. Так, літературний тематичний конкурс. І так, уявіть собі, вони уже існували у ХІХ столітті. 27 вересня 1882 року Львівський часопис «Зоря» оголосив конкурс, в умовах якого було зазначено: «Тематику до повістей належить брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди. Світлі прояви нашого життя, яко взірці, достойні загального наслідування, будуть для нас найбільше пожаданим матеріалом». Як винагороду переможцеві журнал обіцяв «платити за лист печаті по 20—25 з[олотих] р[инських]», про що ми знаємо із листування письменника. Упродовж півтора місяця Франко працював над текстом. Зрештою, у 1883 році він отримав премію за твір, який було надруковано у «Зорі» під назвою «Захаръ Беркутъ. Образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII вѣцѣ».
З підручника української літератури ми пам’ятаємо про мудрого старійшину карпатського села Тухлі Захара Беркута, який не хоче підкоритися галицькому боярину Тугарові Вовку, про боротьбу тухольців з ординськими завойовниками та про романтичну сюжетну лінію між дітьми героя та антагоніста – Максимом та Мирославою. Але чи є історична повість такою очевидною, аби на цьому і зупинитися?
Дослідниця літератури Марта Коваль пише про особливе місце у сучасній літературі екзистенційної художньої історії: «Екзистенційна історія – це намагання використати минуле як інструмент у процесі кращого розуміння ідентичності сьогодення». Професор Галина Насмінчук зараховує до таких творів, наприклад, «Диво» Загребельного та «Мальви» Іваничука. До цієї ж когорти, на мою думку, слід долучити і «Захара Беркута». Те, яке значення надавав Франко своєму майбутньому твору, ми можемо зрозуміти із його листа до М. Павлика:
«Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писания, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давне громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей…»
У 1967 році в Тухлі відкрито пам’ятник Франку (автор Е. Мисько), а в Народному домі кімнату-музей Каменяра.[2] У 1986 році первісний пам’ятник доповнено скульптурно-художнім комплексом "Франкова криниця". На південній околиці села за річкою Опір на горі височить дерев’яний пам’ятник легендарному ватажкові тухольців Захарові Беркуту. За переказами, він похований на цій горі. Сюди не раз піднімався Іван Франко.
Слід сказати, що в час написання повісті "Захар Беркут" Франко добирався зі Сколе до Тухлі пішки або на возі через села Святослав, Гребенів.
Зі Сколе Іван Франко робив часті екскурсії по навколишніх горах. Зокрема, зі Сколе через Гребенів, а далі через хребет Зелемін добирався аж до Либохори. До цього села Франко міг пройти і через гору Кіндрат (1155 м) або ж зійти на найвищу вершину Сколівських Бескидів гору Магура (1362 м). звідки відкриваються чудові краєвиди на стрімкі і заліснені хребти Сколівських Бескидів.
У своїх творах і публікаціях Іван Франко часто торкався історії, культурного життя Сколівщини, намагався спрямувати політичне життя цього куточка Бойківщини в русло визвольного руху.
Франко у селі Лавочне
Першу в історії українського народознавства комплексну польову експедицію, яку, з ініціював Іван Франко.
В історії польової науково-пошукової роботи дослідників культури українців особливе місце має народознавча експедиція 1904 року на територію Бойківщини, про яку часто згадують у сучасних етнографічних працях і навчальних посібниках.
До спорядження етнографічно-антропологічної експедиції 1904 року причетні
дві установи: НТШ у Львові та Австрійське народознавче товариство у Відні. Члени першої з них брали безпосередню участь у роботі польової мандрівки, а народознавчий осередок столиці Австро-Угорщини виділив для проведення науково-пошукової подорожі незначні кошти.
За твердженням І. Франка, наукова мандрівка тривала впродовж 18 серпня – 24
вересня 1904 року . Участь у ній узяли чотири особи: І. Франко (дійсний член НТШ у Львові; працював до 5 вересня), Ф. Вовк (дійсний член НТШ у Львові), Зенон Кузеля (тоді ще докторант Віденського університету, згодом – один із найкращих українських етнологів, дійсний член НТШ у Львові) та Павло Рябков (український етнограф, археолог і громадський діяч; приєднався до учасників наукової подорожі 15 вересня). Члени експедиції розпочали свою роботу в с. Мшанці (нині – с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл.), де їх прийняв місцевий священик, відомий український етнограф та історик, дійсний член НТШ у Львові М. Зубрицький. 13 серпня, тобто за кілька днів до початку науково-пошукової подорожі, І. Франко особисто повідомив отця Михайла про виїзд зі Львова найближчої середи і листовно просив його про допомогу: “Коли би Вам се було можливо, то вишліть фіру до Устрік і зладьте для нас десь якийсь куток, щоб ми могли пару день пробути”
У своїй статті “Етнографічна експедиція на Бойківщину” І. Франко окреслив такий маршрут народознавців: Локоть–Тернава–Турочки–Бориня–Верхнє Висоцьке–Сможе–Лавочне–Славське–Тухля–Гребенів–Сколе–Верхнє Синьовидне–Крушельниця. Наприкінці цього дослідження вчений згадав про перебування експедиції також у с. Нижньому Синьовидному, що дало підстави відомому українському етнологу і фольклористу Романові Кирчіву (1930–2018) продовжити її маршрут аж до зазначеного поселення. Цієї ж думки дотримувався Г. Дем’ян.[3]
У працях Ф. Вовка –безпосереднього учасника наукової мандрівки на території Сколівщини. За його описом,у 1904 році науковці відвідали такі населені пункти: Мшанець, Дидьова, Локоть, Тернава, Соколики, Турочки, Бориня, Висічки, Комарники, Матків, Сможе, Тухолька, Кальне, Лавочне, Славське, Тухля, Гребенів, Сколе, Верхнє Синьовидне, Корчин, Крушельниця, де “майже скрізь робили ся поміри, фотоґрафії і етноґрафічні досліди
Натомість на думку М. Мороза,( відомого українського бібліографа, літературознавця та франкознавця — Мирослава Олександровича Мороза (1923–2006).) І. Франко був учасником наукової подорожі аж до с. Лавочного (Сколівського р-ну Львівської обл.), де залишив експедицію і, скориставшись залізничним транспортом, поїхав до Львова. Цей висновок М. Мороз зробив лише на основі скупих і побіжних даних, наявних у праці І. Франка “Етнографічна експедиція на Бойківщину” . Найвірогідніше, йдеться про два твердження І. Франка приблизно однакового змісту: “З Дидьової пішли через Локоть, Тирнаву, Турочки до містечка Бориня, де експедицію дуже гостинно прийняв місцевий парох Г. Мороз, в якого вона провела чотири дні“Потім експедиція вирушила через Висоцьке-Вижнє до Сморжа, там переночувала, а наступного дня подалася до Лавочного. Будь-які інші згадки про умови перебування і маршрут учасників наукової мандрівки 1904 року в напрямку до с. Лавочного у праці І. Франка відсутні.
За нашими підрахунками, у тексті другої–четвертої частин праці “Етнографічна
експедиція на Бойківщину” найчастіше згадується с. Мшанець – 15 разів,
. Вісім разів фігурує тут с. Дидьова, сім разів – містечко Лютовиська. Натомість с. Лавочне І. Франко згадав лише чотири рази, а с. Бориню – ще менше (двічі) Для порівняння: села ВерхнєСиньовидне і Нижнє Синьовидне, які вчений справді не відвідував під час народознавчої експедиції 1904 року, фігурують у його дослідженні по три рази[4]
Франко у селі Головецько
У 70-х роках ХІХ століття до Головецька приїжджає дяк з Рожнятова – Іван Набитович. Іван Набитович одружився з сестрою о. Михайлевича, започаткувавши великий рід Нибитовичів у Головецьку.
В 1912 році Олександр Набитович приймає у себе Івана Франка. Великий Каменяр саме через Набитовича здійснив значний вплив на національну свідомість селян. Одна з дочок першого вчителя села Головецька Павліна Набитович вчителювала у селі Лавочному і вийшла заміж до Львова за майстра залізниці Яськіва. Через родину Яськіва Франко посилав книги до Головецька Олександру Набитовичу. Про це розповідали син Олександра Йосип і внук Олександра Роман[5].
З розповіді Йосипа Олександровича Набитовича випливає що Іван Франко побував у Головецьку у свято Надвечіря Богоявлення Господнього та на саме храмове свято у селі Богоявлення Господнього, саме таку назву носить назву храм у селі. Напередодні вечері Олександр Набитович запряг коней і поїхав у Тухлю на станцію. В цей Бабин вечір відбулося знайомство родини Набитовичів з Іваном Франком. Письменник наділив всіх дітлахів цукерками: «синіми, червоними, круглими і подовгастими» Але за традицією, їсти їх дозволялося аж після святої вечері. А перед святовечірньою трапезою голова сімейства вгостив усіх свіжою свяченою водою з глечика. Потім пучком із вівсяних колосків покропив свяченою водою всіх, хто був у хаті. Франко мовив, що одразу відчув себе здоровішим. Франко дізнався про місцеві обряди святого вечора (малювання хрестів на дверях, одвірках та хатніх речах, перев’язували солом’яними перевеслами фруктові дерева, «аби сад вродив файно та рясно» у селі Головецько і побував на Святій вечері, а ще записував місцеві щедрівки. На другий день з розповіді пана Йосипа – Іван Франко прибуває разом з сімейством Набитовичів до місцевого храму Богоявлення Господнього на святкову Святу Літургію, опісля на річці Головчанка відбулося Водосвятія. Після Водосвятія до хати Набитовичів прийшло багато гостей. Розмовляли, щедрували, сміялися. А Франко дуже прихвалював страви, яких наготувала Анастасія Набитович. А на другий день у свято Собору Івана Хрестителя Іван Франко покидає село Головецько. А навесні цього року до Набитовичів прийшла посилка від гостя з його знаменитими творами.[6]
У мікрорайоні села Головецька у Масенцевому потоці зберігся будинок у якому побував Іван Франко. Відомо що Каменяр товаришував зі селянином з Головецька Олександром Набитовичем. У будинку залишився стіл за яким сидів відомий поет. Будинок є пам’яткою історії та культури місцевого значення відповідно д
Для Івана Франка Тухольщина ніколи не була лише мальовничим тлом. Вона була живою істотою, зі своїм болем, історією та великим майбутнім. Через свої мандрівки він відкрив Карпати для української інтелігенції; через "Захара Беркута" - давши народу героїчний єпос; а через етнографічні експедиції – зберіг скарби бойківської культури для нащадків. Стати Франка в цьому регіоні — це приклад того, як інтелектуал може стати частиною народного ландшафту, залишивши по собі не лише пам'ятники, а живий дух просвітництва та любові до рідного краю. Тухольщина і сьогодні дихає словом Франка, оберігаючи пам'ять про свого великого Каменяра.
Список використаних джерел та літератури
- Бугрій І. Коростів – село серед гір. – Львів: Літопис, 2005. – С. 127.
- Глушко, М. (2019) Перша комплексна наукова експедиція українських народознавців. Народна творчість та етнологія, 5 (381), 11–25.
- Дем’ян Г. Листи Володимира Гнатюка до Михайла Зубрицького. Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Львів, 1992. Т. CCXXIII : Праці Секції етнографії та фольклористики. С. 293–308.
- Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. Київ : Наукова думка, 1978. 174 с.
- Кузеля З. Бойківське весілля в Лавочнім (стрийського повіта). Матеріяли до українсько-руської етнольоґії. Львів, 1908. Т. X. Ч. 2. С. 121–150.
- Мацевич М. Земля, люди, події, час // Бойківська думка. – 2005. – 20 серпня. – С. 4.
- Набитович М. Село серед гір // Бойківська думка. – 2003. – 22 жовтня. – С. 3.
- Пам’ятки історії та культури. Сколівщина. Інститут народознавства НАН України, 1996. – С. 375–283.
- Снігур С. На бабин вечір у Головецьку гостював Іван Франко // Бойківська думка. – 1998. – 16 січня. – С. 3.
- Снігур С. З історії села Головецька // Бойківська думка. – 1992.
- Сокіл Г. Українська фольклористика в Галичині кінця XIX – першої третини XX століття: історико-теоретичний дискурс. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. 586 с.
- Тимчишин Ярослав. У Сколівські бескиди. Львів, Каменяр, 1975. – С.63.
- Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину // Зібрання творів у 50-ти томах. -Київ, 1982. -Т. 36. -С. 71, 79.
- Papée F. Skole i Tucholszczyzna: monografia historyczna. – PNL, 1890, t. 18, №№ 5 – 12. Окр.: Lw.: 1891. – 4, 124 s.
[1] Papée F. Skole i Tucholszczyzna: monografia historyczna. – PNL, 1890, t. 18, №№ 5 – 12. Окр.: Lw.: 1891. – 4, 124 s.
[2] Тимчишин Ярослав. У Сколівські бескиди. Львів, Каменяр, 1975. – С.63.
[3] Глушко, М. (2019) Перша комплексна наукова експедиція українських народознавців. Народна творчість та етнологія, 5 (381), 11–25.
[4] Там же
Автор Роман Марочкович
